|
|
|
Разделы сайта |
Ласунка (укр.)Літо… Запашне та веселе. Найкраща пора, коли можна бігати босоніж по вранішній росі, ходити на рибалку з дідусем, вибирати огірочки з бабусею на городі, погойдатися в гамаку під старим крислатим горіхом, або й, просто, поганяти м’яча з хлопчаками на вулиці. Тато й мама привезли малого Андрійка в село. Наказували синові: - Не пустуй! Слухайся дідуся і бабусю. Будеш слухняним – поїдемо на море відпочивати і тебе візьмемо з собою. Обіцяв Андрійко бути слухняним, бо дуже хотів побачити море. Та ще більше йому хотілося саме зараз погратися з маленьким песиком, який вже весело стрибав біля його ніг і так чудернацько гавкав, ніби вигукував: «Я дуже радий тебе бачити, друже! Ходімо гуляти! Ходімо гуляти!» Гуркочучи, автомобіль від’їжджав із подвір’я. Тато й мама поверталися до міста. Малий Андрійко залишився з дідусем і бабусею. Бабуся винесла надвір велику миску з пампушками, пригостила нас із дідусем. Та не встиг онучок піднести пампушку до рота, як малий песик підстрибнув так високо і вихопив пампушку з його рук. Всі голосно засміялися. - Дивіться, дивіться, наш Топсик теж любить бабусині пампушки! Взяли ще по одній пампушці, а Топсикові дали ще дві, щоб не видирав з рук, пустун малий. І так смакуючи, пішли ми з дідусем на господарський двір подивитися, чи все справно в господарстві? А там! Чого тільки не було!
Голосно гелготали гуси, випрошуючи водички, бігли всі табуном нам назустріч за великим гусаком, найстаршим у їх гусячій родині. Свині кричали голодні. А маленькі поросятка бігали біля своєї мами, просили в неї молочка і дуже кумедно хрюкали! В низенькій загорожі, сплетеній із хмизу, котилися маленькі пухнасті клубочки: біленькі, жовтенькі, сіренькі і навіть чорні. - Що це, дідусю?- вигукнув здивований Андрійко. - То курчатка! Дивись, підійди ближче, не бійся. Хлопчик підійшов ближче, тримаючись за міцну дідусеву руку. Пихата стара квочка підняла свої крила, настовбурчила пір’я і голосно закричала, побачивши нас. Всі курчатка миттю побігли до своєї мами і слухняно сховалися під її крилами. Вони були зовсім малесенькі! Їх ніжки і дзьобики були майже не помітні, і тому здавалося, що то котяться маленькі пухнасті клубочки. А он де, подивіться, подивіться, качки бігають одна за одною, видираючи із дзьоба земляного черв’яка, смішно перехитуючись з боку на бік. А малі каченята залізли в корито з водою і так весело талапаються, що аж бризки летять! - Бачиш, як купається малеча? Хочеш з ними?- усміхнувся жартома дідусь. Андрійко, звичайно ж, хотів покупатися з каченятами в кориті, але промовчав, посміхаючись, а то ще дідусь подумає, що він і справді зовсім малий і не розуміє, що корито замале для нього. Та й веселіше було спостерігати, як хлюпочуться каченятка, пустуючи, наче малі діти. Дідусь долив ще водички у корито, де купались каченята, і в велике колесо, розрізане навпіл, для гусей. Потім посипав зерна у мисочки для птиці, кинув оберемок свіжої кропиви у клітку свиням, погодував у загорожі квочку з курчатками і весело підморгнув онукові, мовляв, ходімо тепер відпочивати.
Сіли ми з дідусем на лавці під старою грушею відпочивати. А довкола по всьому подвір’ї лилися такі приємні запахи! То з бабусиних чорнобривців, висаджених рядочками біля тину. А ще на клумбі майоріли троянди і лілеї, мальви і матіоли, ромашки і ще якісь чудернацькі квіти, яких навіть назви Андрійко не знав. Так приємно було очам від цього різнобарв’я! А на душі – весело, адже добре було Андрійкові в гостях у дідуся і в бабусі!
Аж раптом щось пухнасте стрибнуло з дерева і прямісінько дідусеві на плече! - О, дивися, Андрійку, це наша білочка Ласунка. Вона живе в нас на подвір’ї . Отак щодня стрибає по кущах ліщини і шукає собі горішків. Андрійко ще ніколи в житті не бачив так близько справжню живу білочку і тому роздивлявся її з великою цікавістю. Дідусь дістав із кишені жменьку ліщинових горіхів і простягнув руку до білочки. Ласунка з задоволенням вихопила горішок своїми маленькими лапками і понесла до рота. Потім розкусила його та й ну смакувати. Так дивно було спостерігати, як білочка сидить у дідуся на плечі, обома своїми маленькими лапками тримає горішок і їсть. Потім знову дістає горішок з дідусевої долоні і знову хрумкає. - Дідусю, а можна я погодую білочку? Будь ласка! – попросив онучок, зачарований таким дивним знайомством. - Ну, давай, спробуй, - мовив дідусь, пересипаючи горішки в розкриту долоньку Андрійка. А Ласунка стрибала з гілки на гілку, час від часу спритно озираючись на смачні горішки в маленькій долоньці, та все ж не сідала хлопчикові на плече. - Дідусю, чому білочка мене боїться? Чому до мене близько не підходить? - Е-е-е, - протяжно мовив дідусь, - любити треба, Андрійку, любити її треба. - То я ж люблю, - відповів онук. - Любити треба так, щоб білочка це відчувала, розумієш? Хлопчик похитав головою, не зовсім розуміючи, як то так треба любити? - Не журись, малий, ти ще навчишся, обов’язково навчишся і подружишся з нашою Ласункою. Дідусь підхопив Андрійка на руки, підкинув кілька разів угору, високо над своєю головою, і поніс малого до хати. Пора було вже їсти борщ з бабусиними пампушками. |
Создание сайта: студия Сергея Каминского |
© 2012—2024 Галина Шаповалова все права защищены |