Сільський етюд (укр) Сидить на порозі старенька, Схиливши чоло на коліна, І плаче, мабуть, бідненька. А може, вона зомліла
З тієї тяжкої роботи, Від віковічної муки? Чи може, з гіркої скорботи Схрестила натруджені руки?
Обсіли думки неприємні, Як мухи колосся зелене. І, знаєте, щось таке є в ній, Природою ще незбагненне.
А світові зовсім байдуже, Що гнітить ті думи старечі. Лиш яснеє сонечко тужить, Вслухаючись в дивнії речі.
Ще мить гелготали тут гуси, І свині кричали голодні. Вона догоджати всім мусить Завжди, а не тільки сьогодні.
"Матусю!" - гукає малеча. ...Діряву зніма одежину, Хустину скидає на плечі, Бере на коліна дитину...
І наче з чарівної казки, Зрина перед нами картина. Старенької вже не впізнати. Це - мама... Сама, як дитина.
Чоло молоде ї відкрите Ця жінка підводить до неба: "Дай, Боже, до завтра дожити. І більше нічого не треба..."
*** *** *** |